Вместо сигареты – футбольный мяч.  Размышления о наболевшем

Если отвлеченно проанализировать информационное пространство, в той части, что касается спорта, то крайне сложно найти какие-то программные вещи, то, что работало бы на позитив и меняло нашу страну в...

Если отвлеченно проанализировать информационное пространство, в той части, что касается спорта, то крайне сложно найти какие-то программные вещи, то, что работало бы на позитив и меняло нашу страну в лучшую сторону. Вообще, много говорится о европейских устремлениях,  принимаются какие-то законы (наверное, правильные и нужные), но, по большому счету, каких-то качественных, структурных изменений не происходит. Если говорить о спорте, то в данном случае можно даже (и нужно) говорить о регрессе.

Однако большой спорт – это всего лишь пирамида, а фундаментом ее является массовый и детский спорт. Сейчас многие махнут рукой и скажут – о каком детском спорте вы говорите, у них сейчас совсем другие интересы – они гаджеты из рук не выпускают, их из интернета не вытянешь. Уже хорошо, если они не балуются спиртным или сигареткой. А если еще и не обращают внимания на наркотики, просто отлично. Все это так, но лишь отчасти.

Конечно, сейчас можно только мечтать о том, чтобы на спортивных площадках, как раньше, наблюдался аншлаг. Но много ли у нас этих мини-стадионов? И вообще, в каком они находятся состоянии? Сейчас время такое, что люди хотят комфорта.  На земляную поляну с двумя палками, заменяющими ворота, естественно, никого не заманешь.  А вот на стадиончик с искусственным покрытием, аккуратно огороженным, можно вполне.

Но чтобы произошел кардинальный сдвиг в масштабах нашей страны, нужны даже не сотни, тысячи таких площадок. И об этом недавно на «Украинской правде» написал Мирон Маркевич.

Останнім часом доводиться чути багато нарікань уболівальників та спортивних журналістів на не надто високий рівень чемпіонату України з футболу, а відтак і якість виступів гравців у національній збірній.

Як докір лунає питання: «Як маленька Ісландія з 330-тисячним населенням (для порівняння, стільки ж мешкає на київській Троєщині) зуміла зібрати національну команду, що грає на рівні зі збірними провідних футбольних держав?А наша збірна, 45-мільйонної країни, досягає успіху аж надто рідко».

Відповідь на це запитання проста – Ісландія за останніх 15 років теж стала провідною футбольною країною завдяки спільним зусиллям держави та національної федерації футболу.

Великих футболістів не приносять лелеки. Їх народжує суспільство, у якому футбол є частиною національної культури, він є дійсно масовим видом спорту і де для нього створено необхідні умови: де грати, чим грати і хто тренуватиме.

В Ісландії у 2000 році на всю країну було 5 штучних полів і 7 залів, у яких можна було грати взимку, а національна збірна перебувала за межами п’ятого десятка рейтингу ФІФА.

Сьогодні там збудовано близько 25 повнорозмірних штучних полів та близько 150 міні-полів. І це на 330 тисяч населення!

Там існує принцип вільного використання футбольного майданчика будь-якою командою, яка хоче грати, а поля побудовано поруч зі школами, щоб діти могли грати у вільний час.

Усі тренери мають обов’язкові ліцензії УЄФА «А» і «В», працює система скаутингу, спрямована на облік та відбір талановитої молоді.

До слова, журналісти наводять дані, що на початку 2000 року близько 40% 15-16-річних ісландців вживали алкоголь або наркотики. За десять років цей показник зменшився до 5%, а продаж алкоголю та витрати державного бюджету на охорону здоров’я скоротилися на третину.

На сьогодні в Ісландії національною федерацією зареєстровано 23 тисячі футболістів, тобто 7% від кількості мешканців.

Для порівняння, в Україні зареєстровано 240621 футболіст, 0,5% від кількості населення, тобто в 14 разів менше, ніж в Ісландії.  

А тепер уявіть собі, що ви з друзями сьогодні ввечері хочете піти пограти у футбол. Куди ви підете і які там для цього є умови? У дворах не формуються дворові команди – подвір’я, на жаль, формує сьогодні для молоді іншу пропозицію.

Без розвитку інфраструктури годі чекати результату. Це завдання держави, і Україна тільки зараз почала його виконувати.

У найближчих планах – побудувати в Україні 50 повнорозмірних стадіонів та 2,5 тисячі міні-футбольних полів зі штучним покриттям.

Футбольний майданчик, який з’являється у дворі, є центром тяжіння для молоді, поштовхом до вибору здорового способу життя, передумовою для об’єднання в клуби, народження футбольної культури, традицій.

А в клубах з’являтимуться кваліфіковані тренери. І це є одним з головних завдань Федерації футболу України в реалізації стратегії розвитку футболу до 2030 року.

На жаль, добра справа і світла мета останнім часом є предметом інформаційної війни із застосуванням брудних маніпулятивних технологій довкола будівництва Федерацією футболу України заводу з виробництва штучного покриття для футбольних майданчиків.

Без сумніву, з часом розмови закінчаться, а результат залишиться.

Я ж пам’ятаю, як було раніше: майданчиків не було, а якщо і будувались, то малесенькі, нестандартні, низької якості, які й служили не довго. І я бачу, що є зараз.

До 2014 року в Україні було лише 768 футбольних полів та майданчиків зі штучним покриттям. У 2015-2018 роках уже побудовано близько 900 об’єктів футбольної інфраструктури, а на різних етапах проектування та будівництва на сьогодні перебуває більше 500 футбольних майданчиків.

У цьому заслуга не лише Федерації футболу України, але й влади, місцевих громад і небайдужих громадян.

Це дає надію, що нам все вдасться, хто б і що б не говорив!

У нас уже были попытки сделать футбол национальной идеей. Но на поверку оказалось, что это оказалось чистой воды популизмом, который пытались использовать ради политической и бизнесовой выгоды. Согласитесь, если бы было иначе, то за 15-20 лет мы бы уже пожинали плоды. Яркие, сочные… Но все ограничилось парой сотен площадок, которые пришли в негодность уже через год-два, да мячами с предвыборной рекламой, и распиаренным мифом об уроке футбола.

Федерация футбола Украины, безусловно, работает не идеально, ошибок хватает. Но, как говорится, не ошибается тот, кто ничего не делает. Но стратегия выбрана правильная. Без создания инфраструктуры нечего и мечтать о каких-то высотах. Хорошо, что это поняли на самом высоком государственном уровне, и «можновладці» зажгли зеленый свет широкомасштабной программе по строительству мини-площадок с искусственным покрытием.

В конце концов, мы ведь можем и пережить отдельные неудачи (иногда — очень болезненные) наших команд и сборных. А вот здоровье подрастающего поколения (а ведь это наши дети, внуки, сестры, братья) купить ни за какие деньги нельзя.  Пример Исландии – тому доказательство.  Что мешает нам взять ее в качестве ролевой модели в части развития футбола и решения социальных проблем?

И еще. Помнится, опять-таки в конце-90-х – начале нулевых регулярно принимались госпрограммы развития футбола. Пиар был еще тот, а на выходе – пшик: реального финансирования не было, как и не были указаны источники финансирования. Так вот, почему бы Федерации футбола Украины не разработать типовую программу развития футбола в регионе (область или даже район), которая бы предусматривала не только строительство или реконструкцию стадионов и мини-площадок, но и обучение (переквалификацию) преподавателей, механизмы привлечения как можно большего количества детей к занятиям футболу, финансирование разнообразных соревнований и т.д. и т.п. А уже сами регионы, исходя из своих возможностей, наполняли бы ее реальными цифрами. Тогда, глядишь, надежда, о которой говорил Мирон Богданович, и обретет реальные очертания.

Категории
Новости
Нет комментариев

Комментировать статью

*

*

Новости

СМОТРИТЕ ТАКЖЕ